Надія Білокінь розповідає свою біографію

Ось що розповідає про своє життя Надія Аврамівна:

“Народилася я в 1893 році в с. Петриківка того ж району, Дніпропетровської області, в сім’ї бідних селян. Сім’я складалася з семи чоловік. Одержати хоча б початкову освіту мені не довелося, бо нестатки в сім’ї були настільки великі, що батьки не мали змоги віддати мене до школи.

З 12 років я почала допомагати матері прикрашати хату “мальовками”, чим здивувала усіх членів нашої сім’ї.

У 1907 році, коли мені було 14 років, я почала робити усім сусідам різні “мальовки”, стьожки до карнизів печі, квітки до комина, лиштви до слижів і сволока та рушники на цигарковому папері. Мою працю почали хвалити всі сусіди, і це заохотило матір понести мої “мальовки” на базар, де їх швидко розкупили. З того часу я стала самостійно розмальовувати хати людям і виконувати різні малюнки на замовлення і на базар. Малювала я в більшості зимою та перед релігійними святами, а влітку батьки посилали мене в строк у найми заробляти гроші, щоб зимою не їла батьківського хліба, бо в нас була велика сім’я і нужда ніколи не залишала нашу хату.

У 1913 році я вийшла заміж і також продовжувала займатися малюванням квіток і збувати їх на базар, а згодом навчились малювати квітки мій чоловік і свекруха, і всі разом стали заробляти гроші. Наші “мальовки” мали великий попит, а тому ми старанно нароблювали багато різноманітних і різнобарвних квіток і носили їх навіть за межі Петриківщини, аж у Полтавську губернію, де збували все з великим успіхом.

У 1920 році я познайомилась з місцевим учителем малювання О. Ф. Стативою, який звернув увагу на мої квітки, став хвалити мої роботи і заохочувати мене до дальшої праці. Він забезпечував мене фарбами і великими аркушами паперу і просив виконувати йому багато різноманітних малюнків, де б були не лише квіти, а й птахи, тварини та люди.

Малювання давало мені, по-перше,безмежну втіху і задоволення, а, по-друге,— це було матеріальне забезпечення моєї сім’ї. Так продовжувалось до 1929 року.

У 1929 році ми вступили до колгоспу. Мій чоловік став бригадиром, а згодом заступником голови колгоспу, а я працювала на різних роботах. Малювати прийшлося рідше, поки не зміцнів наш колгосп, а потім я знову взялася до малювання і оздоблювала свою хату, як і раніше, але робити квітки на продаж я залишила.

У 1935 році мене було направлено разом з іншими майстрами до Києва.

У столиці я працювала по підготовці виставки народної творчості. За час перебування в Києві я намалювала сотні різноманітних квітів і багато жанрових композицій, які експонувалися на Першій республіканській виставці народної творчості в Києві, а пізніше в Москві, на Декаді українського мистецтва в 1936 році. Мої роботи мали великий успіх, за що Український уряд присвоїв мені звання майстра народної творчості і нагородив дипломом першого ступеня та грамотою.

Після цієї подорожі я ще з більшою охотою взялася до малювання. Навесні 1936 року ми виїхали до Солонянського району, Дніпропетровської області. В цьому районі хат не розписували і не оздоблювали “мальовками”, і я стала впроваджувати петриківський звичай серед тутешнього населення. Мої квіти дуже сподобались мешканцям цього району, і в таких селах, як Войкове, Бутовичі, Пропашне, Лугове та ін., стали прикрашати хати і запозичувати від мене спосіб малювання та декоративного оздоблення інтер’єра хати.

У 1940 році мого чоловіка райвиконком Солонянського району направив до Бессарабії на роботу серед болгар. Тут я теж малювала квітки і показувала болгарам, як найкраще прикрасити своє житло.

У 1941 році, на початку війни з німецькими загарбниками, мого чоловіка було мобілізовано, а ми всією сім’єю повернулися до Петриківки. У війну мій чоловік загинув, і я залишилася з п’ятьма дітьми, прийшлося переїхати в селище Радсело, Паньківської сільради, Петриківського району на Дніпропетровщині.
Всі діти стали тепер дорослими. Старший син Петро працює на будівництві Дніпродзержинської ГЕС бульдозеристом, а дочки працюють в Дніпропетровську і Дніпродзержинську. Від мене вони навчились малювати квіти і різні візерунки.

Живу я тепер сама. Діти зрідка навіщають мене. Іноді малюю на замовлення окремих осіб і деяких організацій.

З 1962 року я — член Спілки художників України”.