У Марфи Ксенофонтівни як на 85 років чіпка пам’ять, бадьорий настрій і цілковита відсутність хизування своїми відзнаками, хоча вона народний художник України, лауреат премії імені Тараса Шевченка і Катерини Білокур. У нашій розмові не пускалася в хащі мистецьких теорій, бо вважає: дивись і сприймай мої твори так, як розумієш. Ювілейні виставки Марфи Тимченко, надто в Українському домі і в Музеї декоративно-ужиткового мистецтва, зібрали багатьох поціновувачів петриківського розпису. В її оригінальних композиціях своєрідно використовуються його елементи. Природно відчуваючи красу ліній та барв, вона створила картини, які є дуже цікавою сторінкою малярства.
Тернова гілочка українського народу, Марфа Тимченко з тих, про кого писав поет: «Поорані віком смагляві лиця: /Горпини і Текелі, Тетяни і Ганни – /Сар’яни в хустинах, /Ван-Гоги в спідницях/ Кричевські з порепаними ногами».
– Село наше велике, козацьке, засноване ще 1772 року. І кругом – садки. Ми жили на 12-ій сотні (це так вулиця називалася). Видно, колись стояла тут сотня. У нас був дуже гарний садок, коли цвіли дерева, наче рай. Двір заріс споришем, він так гарно цвіте білесенькими дрібними квіточками. А біля хати був шматок прополеної чорної землі: я вищипувала траву, на ніч поливала. До ранку ґрунт осідав, підсихав – і на ньому твердою паличкою малювала все, що на думку спадало. Театр тоді був дорогий, фарби теж, ми їх робили з калини, пасльону, буряків. Мені завжди хотілося, щоб батьки швидше пішли з дому і я залишилася б сама. Ліпила також усіляких тваринок, пташок – глина була за плетеним парканом. Він мені дуже подобався, а над тином стояли кленки.
Петриківка славилася декоративними розписами, їх називали мальовки. Було так заведено, що багачі кликали досвідчених майстринь розмальовувати печі, комини. Але треба було дуже гладенько під лінійку вимазати піч. Моя мати зі своїми сестрами це гарно робили. Ці мальовки-стрічки продавали на базарі. Отакий у нас великий базар був (показує репродукцію картини). Продавали геть чисто все – від мисок, скринь до худоби, а людей збиралося чимало! Мама мене водила туди, щоб я вибрала собі мальовки.
У нашій хаті не було багатства, але вона гарно вимальована, ось подивіться, яка піч, які орнаменти – це ж яка краса! Рушники вішали на ікони, стояла прялка, мама ткала полотно з льону. Мабуть, це малювання від неї перейшло. Вона була така чепурушка, дуже чистою хату тримала. Коли приїжджали командировочні з Дніпропетровська, то вели їх до нас. І діти сільські завжди заглядали у наші вікна: «Як у Марфушки гарно в хаті». Мама на кожне свято білила, все знімала, прала, нові малюнки наклеювали.
– Недарма Тарас Шевченко порівнював українське село з писанкою.
– А ось картина «Весілля». У Петриківці був такий звичай: на високий очерет наліпляли з тіста запечені й розмальовані квіти, рибки, пташки, фігурки.
– А я думала, що це люди несуть мальви.
– І ось такі декоративні палиці тримали, зустрічаючи молодих. Я не раз згадую ті далекі роки. Є в мене робота «Мрії мого дитинства». Хотілося бачити красу, хотілося вчитися, а я в 1933 році, не закінчивши й четвертого класу, пішла робити в колгосп.
– Тоді ж був голод, як ваша родина вижила?
– Мама їздила до Дніпропетровська по голови оселедців, варила їх з рогозою – оце була наша їжа. Селами вже пішли чутки про людоїдство, мама боялася одну мене залишати, коли йшла в місто, то іноді брала з собою. Якось приїхали ми до Дніпропетровська, ночувати ніде, пішли на постоялий двір, де коней тримали. Мама мене поклала в такий ящик (годівничку), куди сіно коням насипають, а сама лягла поруч на підлогу. Вранці треба вставати, а мене звідти не можуть витягти, я так скоцюрбилася. Довелося ящик розбити, розправляти мені ноги й руки, я не могла їх простягти. Оце таке пригадалося…
Коли мама тяжко захворіла і не могла працювати, а батько пішов із колгоспу й влаштувався на роботу в Дніпродзержинську, довелося мені покинути школу, четвертий клас і піти працювати до колгоспу.
Я завжди радо чекала приїзду тата, він розповідав багато цікавого. Особливо мене дивувало електричне світло, у нас такого не було, я вночі малювала при тоненькому гнотику. А так хотілося побачити цю «лампочку Ілліча». Ви, може, звернули увагу на картину, яка була на виставці, де я маленька сиджу біля дерева, а внизу батько стоїть із батогом. Якось я вилізла по дереву на дах сараю, а це вже був вечір, дивлюсь, щось блищить вдалині. Я підняла руки і закричала від радості. Ну, і впала на землю, сильно забилася. Лікували мене, відпарювали різними травами. Потім мама сказала батькові: «Та візьми її в місто, нехай подивиться на ту лампочку, бо ще колись полізе на дерево чи хату, то й уб’ється дитина».
А в колгоспі працювати було важко: вставала я о четвертій ранку і йшла на поле, бувало, за 2-4 кілометри, куди пошлють. Одного разу повернулася з роботи, бачу, в нас сидить мій учитель Олександр Федорович Статева, розмовляє з мамою. Подивився на мене, а я така заморена, ноги подряпані до крові, бо ми босі ходили по стерні. Він і каже: «Марфушко, в тебе нема в що взутись?» «Нема». «От я прийшов тебе забрати в художню школу. Їздив у Київ, договорився з начальством, організую в Петриківці дворічну школу декоративного розпису. Я знаю, що ти любила малювати».
Де в мене тоді й сила взялася, я кинулась до нього, обняла й заплакала: «Невже я буду малювати!» А вже я думала, що стану трактористкою, мені подобався трактор, я його обдивлялася, скрізь заглядала. І дуже любила запах мазуту. Олександр Федорович каже: «Приходь післязавтра на іспит».
Дочекалась я цього дня, прийшла в ту хату, де мала бути школа. Зібралося там десь чоловік 30 різних за віком: уже й жонаті, і ті, що закінчили 10 класів, і такі, як я. На дошці було завдання – намалювати квітку білокінь. А я знала, як розписувати, мені мама робила з котячої шерсті пензлики, і я малювала, що заманеться. Я перша склала іспит, учитель подивився на мою роботу, погладив по голові: «Іди до мами, скажи, що тебе прийняли». Я летіла додому, як ластівочка.
У тій школі майстрів декоративного розпису провчилася два роки, по загальноосвітніх предметах слабенько йшла, бо там програма за 6-7 класи, а я й 4 не закінчила. Та й по господарству треба було вдома поратися.
Закінчила я цю школу добре, дипломна робота була розпис скатертини. Несподівано з Києва прийшов лист до нашого директора прислати двох найкращих учнів у художньо-промислове училище.
– Це те, що в Лаврі було?
– Так. А там уже вчилися наші дівчата, які потім стали відомими майстрами – Галя й Віра Павленко, Марія Приймаченко та інші.
– Це який був рік?
– 1938. Учитель вибрав мене і Петю Прокопенка. Вдома зраділи: «Вчися, дитино!» Батько збив чемодана по-сільському.
– З фанери.
– Еге ж. Пофарбував у зелений колір, замок зняв із сарая, причепив до цього чемодана. Спорядили мені ще й кошолку, рушник до неї прив’язали, щоб перекинути через плече. Ото, як у селі носили. Поклали сухарів, грошей дали мало, бо ж у самих була дещиця. Батько нас провів до Дніпропетровська, посадив на поїзд. Приїхали ми до Києва, вийшли на Привокзальну площу до трамваю, здається, тоді другий номер ходив.
– А ви вперше в житті побачили трамвай?
– Звичайно. Сіли ми на лавочку, я й кажу: «Петя, спитай, як нам добратися до Лаври». «Я стісняюсь». «Ну ти ж хлопець!» Мовчить. І сиділи ми так майже до заходу сонця, бо соромилися розпитати людей. Я обдивлялася дівчаток, як вони одягнені, взуті в туфельки, і думала: «Чи я колись буду мати такі платтячка і туфлі?» А вже смеркалося, треба їхати. Я набралася сміливості й запитала в якоїсь сільської жінки, як доїхати до Лаври. Добралися ми туди, зайшли до центрального входу, бачимо, церква засяяла.
– Тоді ще радянські війська не підірвали Успенський собор.
– Ми стоїмо, розглядаємось. Босі, з оцими чемоданами, кошолками. Контролери нас просили вийти, бо ми не мали талончиків. Узяли ми ці квитки, знайшли школу, завгоспа вже не було. Хтось із працівників поселив нас у різні гуртожитки. Зайшла я в кімнату – на ліжку матрац, ні подушки, ні ковдри. А вже тим нашим петриківським дівчатам – Галі й Вірі Павленко – сказали, що ми приїхали. Вони прибігли, почали розпитувати про село, дали мені чорного патлатого кожуха вкритись і подушечку. Лягла я, а не спиться. Як почую ці лаврські дзвони, то й почну плакати – вся подушка мокра. Думаю, як там удома, чи я поступлю, бо дуже боялася такого предмета, як «Конституція», не розбиралася в політиці.
Нас викликали на іспит, ми з Петром привезли свої малюнки, нас прийняли без іспитів. Училась я до 1941 року, поки навчання не стало платне. А де взяти гроші, батьки самі ледве зводили кінці з кінцями. Мене викликав учитель математики й каже: «Марфушо, я буду за вас платити, ви здібна дівчина, вчіться». Я подумала: «Як це так, щоб за мене платили?» І почала шукати роботу. Пішла я до «Фарфорглавку», дали мені призначення на Київський фарфоровий завод. Посадив мене майстер розтирати вручну фарби курантом – це така скляна ступка. Мені ця робота не сподобалася, посиділа я отак два тижні і знову пішла до Главку, попросилася на коростишівський фарфоровий завод. Мені дали гарну кімнатку, зарплата була хороша. Шість місяців я пропрацювала і раптом – війна. Завод зупинили, нам видали здоровенні палиці розбивати стоси посуду.
– Щоб німцям не дісталося.
– Авжеж. Стали нас евакуйовувати. Сіли ми в поїзд, невідомо, куди везуть. Три доби їхали, виявляється, до Києва. Весь час падали бомби. А я ще взяла з собою дівчинку-сирітку. Пішли ми з нею до Лаври, училище закрите. Куди подітися? Сказали, що люди ночують у Ботанічному саду біля університету. Три ночі ми там пробули, людей зібралося чимало. Про цей час нагадує моя картина: велике дерево, під яким ми ховалися. Пішла чутка, що поїзд наш поїде невідомо куди. Сіли ми в нього, грошей нема, ну, думаю, пропаду. На зупинках часто прибігали люди, давали нам сухарі, бублики, цукерки. На якійсь станції ешелон зупинився, питаю: «Де ми? – «Недалеко від Дніпропетровська. Боже, треба вставати!» Взяла я цю дівчинку, сіли ми у трамвай і приїхали на приміську станцію Амур. А я про неї чула, батьки туди возили на продаж садовину. Уже стемніло, машин не видно, нам страшно. Коли дивлюсь, їде дядько на підводі. Я його зупинила. Виявляється, він із Балівки, це 20 кілометрів від Петриківки. Ледь умовила взяти нас. Зійшли ми в цій Балівці і цілу ніч добиралися до мого села. Батьки побачили – і в сльози. Тиждень я відпочивала, а потім пішла працювати до МТС, у колгоспі «Червона хвиля».
П’ять разів мене мали забрати до Німеччини, але я втікала, ховалася у тітки. У Петриківці я пробула до 1944 року, тоді мене викликали до училища. Виїхати з Дніпропетровська було неможливо, ніякі документи не допомагали. На щастя, трапилася вантажівка з МТС і ми з Полею Глущенко доїхали до Києва, училище було закрите, собор зруйнований. А Полю запросили на роботу в Інститут художньої промисловості Академії архітектури. То і я туди пішла, мене взяли, ми розписували проекти, оформляли об’єкти. Зарплата була мізерна – 600 карбованців, а буханка хліба коштувала 200. Спочатку ми бідували, дали нам дуже холодну кімнату, двері виходили на вулицю. Ми збирали дрова в садку академії, отак грілися. Якось я була вдома одна, дуже хвора, а Полю забрали переоформляти дачу Хрущова в Переяславі-Хмельницькому. До нас прийшло начальство – президент нашої і московської академій. Москвич як побачив оці «хороми», почав кричати: «Чому такі дівчата живуть у жахливих умовах». Наш президент грюкнув по столу: «Звідкіля ж я знав? Чого ви до мене не ходили?» Після цього нам дали хорошу кімнату.
А в 1954 році головний художник Київського експериментального кераміко-художнього заводу Олександр Сорока запросив мене туди працювати. Там я проробила 30 років.
– Ваш чоловік Іван Скрицюк заслужений майстер народної творчості, як ви з ним познайомилися?
– Іван Степанович родом із міста Чорний Острів Хмельницької області. Ще хлопцем вивчився на столяра, працював на Вінниччині, захопився різьбарством. А в 1939 році вступив до Київського художньо-промислового училища в Лаврі. Рік провчився, і почалася війна, пішов на фронт.
Повернувся контужений, лежав у госпіталі на Подолі. А ми з Полею Глущенко як дізналися, що там хлопець із нашого училища, то провідували його. Коли Івана виписали, він почав заходити до нас. Я думала, що до Полі вчащає, обоє однакового віку, на 15 років старші від мене. А вийшло, що до мене. Ми погуляли тиждень, розписалися і прожили 60 років.
– Марфо Ксенофонтівно, коли вам присвоїли звання народної художниці України?
– У 1979 році я оформила настінними розписами Київський магазин іграшок «Казка». Ми там утрьох – я, чоловік, донька Олена – рік працювали. Яка там була піч розписана! Оленка на четвертому місяці вагітності лазила по козлах під стелею, Іван Степанович долоні стирав до крові, шліфуючи стіни. Вийшло казкове диво! А п’ять років тому крамницю викупив концерн «Європродукт». Нові господарі знищили розписи на стінах. Я тоді зламала ногу, три місяці лежала в гіпсі. На милицях поїхала подивитись на це варварство. До суду не подавала, бо грошей не маю.
Ми робили тематичні розписи в інтер’єрах дитячої бібліотеки в Білій Церкві, у місті Чкалове Херсонської області створили картини на казкову тематику для шкільної їдальні.
– Де, крім виставок, можна побачити ваші роботи?
– Вони є в Художньому фонді, в музеях, в приватних колекціях, в московському культурному центрі. Ось француз один пропонує купити картину «Козаки йдуть». Донька й онука не хочуть продавати мої роботи, мріють створити галерею.
– А над чим тепер працюєте, Марфо Ксенофонтівно?
– Ось ескізи: як розписують писанки, вербна неділя – мені цікаві такі сюжети. А це згадала таке із петриківського життя: дружина мого дядька дуже любила танцювати й співати. Щонеділі в них у дворі збиралися люди, простеляли велике рядно на землю, щоб по багнюці не танцювати. Обабіч я намалюю музикантів із ложками, каструлями, рогачами – хто що принесе. В уяві безліч сюжетів – поки рука тримає пензлика, буду малювати.