9 травня в Українському музеї Нью-Йорка відкрилася виставка петриківського розпису з приватної колекції Юрія Міщенка та Наталі Павленко. Виставка петриківки в США проходить вперше, тому до цієї події ми підготували інтерв’ю з Юрієм та Натальою. Запитали у них, про зібрану колекцію мальовок, про улюблених майстрів розпису та про саму Петриківку, а також про важливість виставки розпису в США. Про це та багато іншого читайте в матеріалі.
– Розкажіть трішки про себе та про Наталю Павленко.
Я сам з Києва, а моя дружина Наталя народилася в Америці, куди її батьки емігрували з Лівобережної України після Другої світової війни. Зараз ми живемо і працюємо в США, але регулярно подорожуємо по світу, а особливо – по Україні, де останніми роками “перевідкриваємо” для себе козацьку Україну (головно, Придніпров’я та Лівобережжя), – красу її природи і мистецтва, а заодно також активно допомагаємо нашим добровольцями, які зараз воюють з терористами і москалями на сході України. І хоч наші сучасні корпоративні праці мають мало спільного з народним мистецтвом, але воно стало нашою пристрастю.
Ми вважаємо, що мистецтво є одним із найкращих засобів спілкування між різними народами та культурами. І коли мовні та історичні бар’єри створюють перепони для порозуміння, то мова мистецтва і музики наводять мости та об’єднують людей різних країн, культур і релігій між собою. Саме так ми і прийшли до розуміння важливості поширення знань про унікальну красу українського мистецтва у світі, а особливо у західному світі.
– Як Ви познайомилися з петриківським розписом?
Про Петриківку ми обоє знали ще з дитинства, але наше “знання” раніше не виходило за межі знання про настінний розпис та петриківські сувеніри. І лише пізніше, коли ми мали нагоду ознайомитися з більш витонченими петриківськими мальовками, роботами основоположниць цього стилю – Тетяни Пати, Ірини Пилипенко, Параски Павленко і Пелагеї Глущенко – в музеях Києва і Січеслава, наше знайомство з петриківськими мистецтвом перейшло в зовсім інший якісний вимір і стало справжнім захопленням. Тобто у цьому сенсі ми самі прийшли до петриківки і сама петриківка привела нас до себе.
Може, тому що ми обоє маємо своє прадідівське коріння головно в Придніпровській козачій Україні, звідки походить і саме петриківське мистецтво, воно відчувається нам дуже рідним і знайомим на майже підсвідомому генетичному рівні. Коли ж ми врешті відвідали Петриківку, то нашими першими культурологічними гідами там були Наталя Рибак (у 2013 р.) і Галина Назаренко (у 2014 р.), які зробили все можливе, щоб наше захоплення петриківськими мальовками збагатилося також розумінням символізму петриківського мистецького стилю і техніки його виконання. Під час нашого візиту в 2014 році родина Назаренків щедро запропонувала нам гостювати в їхньому домі, що дало нам також і чудову нагоду ближче познайомитися і заприятелювати з Галею та її чоловіком Юрієм.
– Коли та чому Ви почали колекціонувати петриківку?
Ми почали колекціонувати петриківські мальовки упродовж останнього десятиріччя, коли зрозуміли, що брак державної підтримки як музейній справі, так і народному прикладному мистецтву, залишає це унікальне мистецтво напризволяще. І коли державна бюрократія не може чи не хоче підтримувати мистецтво свого народу, то це мають робити ентузіасти петриківки, приватні меценати і колекціонери.
Якщо мова йде про потребу колекціонування петриківських мальовок, то окремою темою є нагальна потреба збереження праць старшого покоління петриківських майстрів, які стають неповторно раритетними і тому потребують особливої уваги. Дуже важливо не лише зберегти унікальні шедеври петриківських мальовок, а і показувати їх якнайширшому загалові – і українцям, і неукраїнцям. Саме тут приватні колекцінери можуть бути дійсними пропагандистами українського мистецтва та викликати захоплення ним як в Україні, так і за її межами, фактично наводячи мости любові до нашого мистецтва по всьому світу. Наша донька Оля Міщенко є відомою сучасною художницею в Канаді, відтак ми повністю впевнені, що і в майбутньому наша колекція петриківки не залишиться без доброго нагляду.
– На Вашу думку, в чому унікальність петриківського розпису?
Петриківський розпис – це унікальний релікт тисячолітніх традицій народного розписного мистецтва, у даному випадку – мистецтва придніпровської України, який до періоду совдепівської Руїни нашої землі, мав набагато ширший ареал поширення, але нині лише дивом та щасливим збігом обставин зберігся у єдиному місці – Петриківці. Часами нам у цьому вбачається Боже провидіння, бо навіть у найжахливіші 1930-ті роки сталінського терору знайшлися люди, які змогли захистити петриківський розпис від, здавалося б, неминучого тоді знищення всього дійсно українського.
З іншого боку, як старе поселення запорізьких козаків і зимівник останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, Петриківка ніколи не знала кріпацтва і самі петриківчани завжди залишалися вільними людьми (хіба що за винятком жахливого, але історично відносно недовгого періоду колгоспного рабства). І у цьому сенсі, петриківський розпис – це вираження творчості вільних людей, яка відбиває їхню уяву про красу життя і гармонію з навколишнім довкіллям. У самому серці і душі петриківського мистецтва – любов вільного творця до рідної землі і самовираження цієї любові мовою мистецтва. Тому нам здається, що і унікальність самого петриківського розпису і його символізму як гармонійної творчості вільної людини є метафоричними для сучасної України.
– Нещодавно Ви відвідали Петриківку, розкажіть яке на вас справило враження селище та майстри?
Петриківка нас приємно вразила як дуже охайне селище, де люди дбають про естетичність і чистоту свого довкілля. Фактично все, що ми там побачили, нам дуже сподобалося – візити до майстерень і домівок художників, галерея праць-мальовок, місцева школа оздоблена чарівними малюнками школярів, настінні петриківські розписи на автобусній зупинці і місцевій крамниці. Але найбільші враження на нас справили візити до хати-музею сучасного «патріарха» петриківського мистецтва Василя Соколенка і оселі петриківської послідовниці Катерини Білокур – Ганни Самарської – та нагода ознайомитися з їхніми колекціями і можливість поспілкуватися з ними.
Єдині речі, які згірчили нас в Петриківці, це занедбані руїни старої козацької церкви та фабрики петриківських виробів, але ми все ж сподіваємося, що і вони колись знову матимуть свої кращі часи.
– Чи є у Вас улюблені петриківські майстри?
Це дуже важке питання, бо нам практично неможливо виділити якусь ієрархію вподобань відносно тих чи інших петриківських митців. Всі їхні твори мають свій власний унікальний художній почерк і всі вони по-своєму чарівні та захоплюючі. Як ми вже раніше зазначили, наш головний сучасний фокус – на працях майстрів старшого покоління, в першу чергу через бажання зберегти їх для наступних поколінь шанувальників як петриківки зокрема, так і українського народного прикладного мистецтва загалом. Проте ми також охоче збираємо і праці сучасних майстрів, особливо якщо вони чимось промовляють до нас.
– Розкажіть детальніше про Вашу колекцію.
Колекція поки що відносно скромна – всього 29 картин, але, на нашу думку, вона все ж непогано репрезентує еволюцію петриківської мальовки. До неї входять праці всіх чотирьох поколінь петриківських майстрів – від Надії Білокінь до сучасних майстрів. Всі праці є нашим неоціненним надбанням і всі вони нам дуже подобаються. Хотілося б зупинитися лише на одній з них, яка має особливе значення для нас, – це “Козак Мамай” праці Галини Назаренко, бо подібного “Мамая” Галя також подарувала нашому спільному знайомому, січеславцю Юрію Фоменку, який зараз захищає Україну від терористів на Донбасі і тримає ту мальовку як оберіг у своєму бліндажі. Інші праці нашої колекції, які мають особливе значення для нас, – це унікальні мальовки світлої пам’яті Надії Білокінь, Ганни Ісаєвої, Марії Шишацької, яких вже, на жаль, немає з нами.
Ми маємо намір і далі продовжувати колекціонувати петриківські мальовки і поповнити колекцію як працями майстрів із самої Петриківки, так і працями художників, які творять у петриківському стилі за межами Петриківки.
– Чи дорого зараз колекціонувати петриківку, в порівнянні з іншими видами мистецтва?
Якщо мова йдеться про петриківські сувеніри, то вони залишаються досить доступними і, безперечно, успішно популяризують петриківку серед широкого загалу в Україні. В залежності від смакових вподобань й індивідуального бюджету ці предмети також можуть бути об’єктами цікавих колекцій. Ми самі маємо декілька таких предметів, і вони, безперечно, також чарівні. Тобто колекціонування петриківки не обов’язково має бути дорогим задоволенням.
Проте, якщо мова йде про вишукані мальовки, які вимагають великого творчого натхнення і багато часу на створення відомими майстрами, то ці праці далеко недешеві, їхня ціна приблизно така ж висока, як ціни на картини відомих сучасних українських митців, які малюють іншими стилями або творять своє мистецтво у формах вишуканого ручного ткацтва, різьбярства, вишивки. Відносно недалеко від Петриківки, у Решетилівці, на Полтавщині, живе родина відомих майстрів ручного килимарства і вишивки Пілюгіних, – і їхні праці, які мають високу якість і художню цінність, також далеко не дешеві. Раритетні ж праці старшого покоління петриківських майстрів ще цінніші, але причиною тут є не лише художня цінність, а і сама раритетність.
– Як виникла ідея з виставкою розпису в Українському Музеї?
Ми давно підтримуємо Український Музей Нью-Йорку річними членськими внесками і регулярними відвідинами його виставок, експозицій та інших подій, які там регулярно відбуваються. Український Музей в Нью-Йорку є однією з найважливіших українських культурних установ у США, та ще й до того він розташований в Мангеттені – центральній частині найлюднішого міста Північної Америки. Тобто вибір музею був цілковито логічним для нас: яке ще краще місце можна знайти для показу українського мистецтва на Заході, ніж Нью-Йорк? І як тільки наша колекція мальовок досягла мінімального порогового рівня для її показу публіці, ми відразу звернулися до дирекції музею з пропозицією виставки. Нам було дуже приємно, що наша пропозиція була зустріта керівництвом музею з великим зацікавленням та ентузіазмом.
– Чому важливо сьогодні показувати українське мистецтво в світі?
Україні, яка зараз врешті знаходить себе і своє місце в світі, як ніколи раніше, потрібні розуміння і підтримка розвинутих держав демократичного світу. І це стосується не лише політики і економіки, а і культури та мистецтва. Без огляду на велику працю, яку десятиріччями вела українська діаспора, про українську культуру і мистецтво на Заході, на жаль, ще і досі дуже мало знають.
Ми маємо дуже багату культурну і мистецьку спадщину, але вона і досі мало відома світові, бо століттями її на Заході бачили, головно, через, призму російської культури і мистецтва. У той же час, українське народне прикладне мистецтво, безперечно, є і самодостатнім, і унікальним, і надзвичайно гарним. А завдання митців, музейних працівників і колекціонерів, – показати це світові і зачарувати світ красою українського мистецтва. Наталя і я є лише невеличкою частиною цього процесу, але об’єднаними зусиллями окремих людей ми зможемо досягнути перелому і викликати захоплення світу мистецтвом і красою нашої рідної землі.
– Чи маєте ще якесь хобі, окрім колекціонування?
Нам здається, що неможливо мати цікаве життя, якщо у ньому відсутні захоплення і хобі. Ми захоплюємося природою і мистецтвом і дуже багато подорожуємо – в першу чергу Україною, де ми відвідали всі її регіони і кожен раз заново перевідкриваємо її красу, історію і мистецтво для себе. Географія наших подорожей за межами України також широка – це Центральна Азія, Сибір і Далекий Схід (це ще за совєтських часів, коли я був науковцем-природознавцем), Карибські острови, Мексика, Гавайї, Аляска, гірські і прибережні регіони США і Канади та країни Європи. Є ще дуже багато інших місць, які ми хотіли б побачити, але одного людського життя просто не вистачить, щоб скрізь побувати і все побачити.
Проте саме подорожі рідною Україною найбільше резонують у наших серцях і саме предмети українського мистецтва нас найбільше захоплюють. Нам дуже боляче бачити ті величезні матеріальні труднощі, з якими щодня стикається більшість українців, включно з українськими митцями, і ми мріємо про ті часи, коли українська держава врешті зможе забезпечити їх гідним рівнем життя та вивільнити їхній час та енергію на творчу працю.
– Напишіть якесь побажання чи пораду читачам.
Радити комусь – це дуже проблематична справа, і тому ми краще обмежимося лише побажанням. Більшість Ваших читачів захоплюються мистецтвом, отож ми хотіли би побажати їм завжди любити красу мистецтва та поширювати цю любов серед своїх рідних і знайомих. У випадку з петриківкою і народним прикладним мистецтвом, любов до краси мистецтва глибоко вкорінена в любові до довкілля і до рідної землі – в любові до України. Через мову мистецтва Петриківка голосно промовляє до нас: любіть красу рідної землі! І ми можемо лише повторити це побажання: любіть українське мистецтво і любіть Україну!