Олена Харченко народилася в м. Харків. За освітою – філолог. Більше 25 років працювала на посаді старшого викладача Бердянського державного педагогічного університету на кафедрі мовознавства та слов`янської філології. Але останнім часом займається народним мистецтвом – від ляльки-мотанки та витинанки до вишивки та петриківського розпису. Ми розпитали пані Олену про те, як вона прийшла до народної творчості, попросили поділитися секретами створення “кошачки” та розповісти про нове захоплення – петриківку на текстилі.
– Як Ви прийшли до народного мистецтва?
У моїй родині завжди панував культ рукоділля та декоративно-ужиткового мистецтва. Бабуся Марія була знаною у Харкові білошвачкою, і під час війн та голодоморів приладдя для рукоділля, якого було багато у домі, врятувало сім`ю від голоду: бабуся пішки ходила до найближчих сіл і обмінювала свої «скарби» на продукти харчування. Вишивала і моя мати.
Скільки себе пам’ятаю, я також не могла байдуже дивитися на твори народного мистецтва, вони завжди викликали в мені бурю емоцій і почуттів.
– Коли відбулося Ваше перше знайомство з розписом?
Сталося це так. У 1991 році, знаходячись у декретній відпустці після народження моєї другої дитини – сина Костянтина – я зайшла у нову харківську крамницю «Український сувенір» і буквально, як у казці, була зачарована і вражена всім, що там побачила. Особливо мене підкорив розпис по дереву: тарілі, вази, скриньки, кухонні дощечки – все було в казкових квітах, птахах, ягодах, все дихало і буяло. Так я вперше побачила наживо роботи петриківських майстрів.
Скорена такою красою, я вирішила спробувати свої сили в цьому мистецтві. Навчалася за зразками, які знаходила у книжках, їздила в Петриківку, щоб подивитися на майстрів і їх роботи, відвідувала поодинокі у ті часи майстер-класи, заради котрих долала сотні кілометрів. Наприклад, разом з маленькою донечкою побувала у Запорізькому художньому музеї на майстер-класі Федора Панка. Але головне – багаточасова самостійна робота. Безсонні ночі і творчий запал тривають досі, хоча минуло вже чимало років.
Олена Харченко “Осінні барви”
– Чи важко навчитися розпису самостійно?
Так, самостійно вчитися важкувато. Те, що досвідчений вчитель може підказати учню одним натяком або продемонструвати власноруч, звернути увагу на типові помилки, при самостійному навчанні приходить через спроби, помилки і їх виправлення більш довгим і важким шляхом. Пам`ятаю моменти осяяння, коли окремі елементи розпису (цибулька, перехідний мазок, зернятко та інші) виходили вдалими. Це мене радувало, як дитину, і навіть дивувало. Кількість зробленого поступово переходила у якість, і це набувало рис стійкого навику.
– Поділіться секретом виготовлення кошачки.
На сайті «Страна мастеров» я вже розміщувала майстер-клас з виготовлення цього чарівного пензлика. Тут хочу зробити декілька порад для тих, хто хоче виготовити «кошачку» самостійно:
- кішка повинна мати коротку і не пухнасту шерсть;
- вистригаємо на животі під лапками 3 пучки шерсті;
- вибираємо зайвий пух голкою і максимально вирівнюємо робочі кінці, щоб вони утворили рівненьку смужку;
- на дерев`яній шпажці заздалегідь виточуємо невелику канавку, змазуємо паличку (шпажку) клеєм ПВА, і акуратно та рівномірно обгортаємо її пучком шерсті;
- підготовленою цупкою ниткою, починаючи від канавки, примотуємо котячу шерсть виток до витка і зв`язуємо нитки вузлом. Вдруге всю поверхню обмотки змазуємо клеєм. Коли клей висохне, пензликом можна працювати;
- для якісного мазка необхідно всю шерстяну частину до держальця повністю занурювати у фарбу, а потім зайву фарбу трохи знімати.
Це поради із власного досвіду. Інші майстри, безумовно, мають свої важливі поради.
Олена Харченко “Казковий птах”
– Хто з петриківських майстрів Вам подобається найбільше?
Мені подобаються різні майстри петриківського розпису. Із представників старшого покоління я дуже люблю Пелагею Глущенко і Василя Соколенка. Їх технічні можливості так високо розвинені, розпис настільки філігранний, витончений, що його можна порівняти з найкращими зразками китайського розпису тушшю або з графічною мініатюрою. Інші майстри – наприклад, Надія Білокінь, Марфа Тимченко, Федір Панко – приваблюють, окрім краси форми, внутрішньою змістовністю творів, своїм глибоким проникненням в культурно-історичні витоки українства. Є також улюблені сучасні майстри, які в своїй творчості зуміли гармонійно поєднати технічні досягнення в розписі і його наповнення народною семантикою. Прикладом може бути творчість відомої майстрині Галини Назаренко.
– Розкажіть про книжечку “Мистецтво петриківського розпису”. Як виникла ідея її видати?
У ті далекі часи, коли я вчилася розпису, приходилося збирати інформацію по крихтах: спеціальної методичної літератури не було, та й зараз її не багато. Тому виникла ідея весь накопичений досвід, знання, любов до цього виду українського народного мистецтва об`єднати в одному навчально-методичному джерелі з метою допомогти початківцям і сприяти популяризації розпису.
Наталя під час конкурсу
Моя дочка Наталя стала моїм помічником і співавтором. А сталося це так. Моє захоплення розписом поступово перейшло в бажання навчати інших. Коли я проводила заняття гуртка у школі чи студії, моя маленька дочка Наталя була завжди разом зі мною. Я стала помічати, що вона дуже легко і талановито створює композиції засобами петриківського розпису на теми українського фольклору. Тому я почала працювати з нею індивідуально, розвиваючи такий напрямок, як народна картина. У результаті Наталя у віці 13 років стала лауреатом декількох престижних конкурсів («Нові імена України», «Бітолський Монмартр» (Македонія) та інших). Це сформувало її прагнення отримати художню освіту: вона закінчила факультет дизайну та індустрії моди КНУКіМ. Праця над книжкою у нас йшла паралельно з її навчанням в університеті.
Наталя Кандаурова “Світ навколо мене”
– Розкажіть про Ваші нові розписані торбинки.
Зараз петриківський розпис є культурним брендом України, і його все частіше застосовують у прикладних речах: розписують будинки, меблі, автомобілі, взуття, одяг і багато іншого. Мене зацікавила можливість розпису по тканині. Поштовхом стали розписані торбинки і одяг у виконанні молодої майстрині з Дніпропетровська Оксани Золотарьової.
Приклади розписаних торбинок Олени Харченко
Із самого початку я поставила перед собою високі вимоги щодо якості розпису і виготовлення речей в цілому: хочеться, щоб прикладна річ у авторському виконанні була все ж таки витвором мистецтва, а не підробкою під петриківку. Тому тканина, із якої пошиті всі речі, натуральна; розпис виконаний на поверхні світло-сірого льону; фарби спеціальні, які закріплюються за допомогою високої температури, тому розписані речі можна прати. Дизайн для торбинок обрано молодіжний з елементами етно. Розпис відтворює традиційні композиції: гілка, квітка, птахи у квітах тощо.
– Чим Ви ще цікавитеся окрім розпису?
Розпис, безперечно, на першому місці. Але багато уваги я також приділяю таким видам народного мистецтва, як витинанка і лялька-мотанка. Групою майстрів-витинанкарів України декілька років тому створений сайт «Українська витинанка» http://www.ukrvytynanka.com.ua/ru/ , де я виконую обов`язки головного редактора.
Витинанка Олени Харченко
Любов до української народної ляльки спонукала мене створити сторінку на фейсбуці «Авторська лялька-мотанка» (у проекті хотілося б створити книжку про відомих українських лялькарів). Багато інформації про розпис, витинанку і ляльку-мотанку можна знайта також у моєму блозі на сайті «Страна мастеров».
Лялька-мотанка з елементами петриківського розпису
– Що Ви можете порадити тим, хто тільки починає займатися розписом?
Набратися терпіння (кількість вкладеної праці обов`язково переросте у якість), вибрати доброго вчителя і якісні матеріали, активно спілкуватися з іншими поціновувачами петриківки на сторінці facebook.com/petrykivkapaint, відвідувати виставки і згодом брати в них участь, аналізувати свої помилки і хвалити себе за досягнення, багато працювати – тоді розпис буде виконуватися, як пісня, – легко і натхненно.
– Чому сьогодні важливо підтримувати та розвивати народне мистецтво?
Народне мистецтво – це душа будь-якого народу. Не збережемо народне мистецтво – втратимо і весь народ, його етнографічну неповторність, культурну самобутність. А зберегти народне мистецтво можна тільки тоді, коли воно живе і розвивається в нових сучасних умовах.