У “Хлібні” на території Софії Київської не проштовхнутись. Люди прийшли подивитись на включене до списку ЮНЕСКО народне мистецтво – петриківський розпис.
Гостей зустрічають іноземці, які дефілюють в українському народному вбранні під етнічні мотиви.
Ніні, дружина першого секретаря посольства Індонезії в Україні – серед моделей.
“Ми, іноземці, бажаємо брати участь у таких заходах, бо ми не тільки працюємо в цій країні, тут і наше серце. Ми любимо Україну і хочемо бути ближчими до українських традицій та культури”, – розповідає вона.
На виставці картини на полотні, мальовки на папері, розписані в петриківському стилі рушники, хустки, дерев’яні тарелі, скрині та скло.
“Зараз той період, коли українцям дуже важливо звернутись до свого коріння, до свого генетичного коду. Згадати, як малювали наші дідусі, бабусі, прабабусі”, – каже кураторка проекту Ніна Бурневіч.
Кураторка зібрала для виставки три зали експонатів з різних часів, починаючи з 1970-го.
Мамай як оберіг
З усіх представлених робіт вирізняється металевий Мамай. Його авторка Галина Назаренко назвала свою роботу “Мамай – український Будда”.
“У 2014 році познайомилась я з дніпропетровським волонтером Юрою Фоменком. Він згодом пішов на війну і попросив прислати йому Мамая (картину з зображенням казака Мамая, який вважається символом українського народу. – Ред.). А мій Мамай (картина “Мамай у маках”. – Ред.) приїхав з фестивалю мистецтва з Франції – я його і відправила.”
“Мамай у маках” був з хлопцями 43 полку під Горлівкою. І коли знайомий Галини повернувся з Донбасу, то розповів, що за дев’ять місяців поки картина подорожувала з військовими, у полку не було жодного загиблого. Тоді майстриня і вирішила зробити великого Мамая з гільз.
Мамай металевий зроблений з 7000 гільз, які волонтери привозили Галині з АТО. “Волонтери привозили мішки, ящики”, – розповідає авторка. У Софії Мамай представлений світу вперше.
Серед нових робіт майстрині також триптих з Мамаєм під дубом з іконою намальований на полотні та петриківські пазли.
Петриківка – мистецтво вільних людей
Сам петриківський розпис виник, як кажуть самі майстри, з любові до природи та надлишку вільного часу.
У часи кріпацтва у 18 столітті село Петриківка на Дніпропетровщині, за легендою засноване отаманом Петром Калнишевським, залишалося вільним.
“Через село проходив шлях, по якому чумаки їздили в Крим, – розповідає петриківська художниця Тамара Вакуленко. – У низ з’явився папір, вони мали змогу працювати на себе: вільні люди створювали красу.”
Петриківка славилась свою природою, і жінки у вільний час почали прикрашати свої будинки візерунками, змальованими з краєвидів навколо.
Кошачка – пензлик виготовлений з тонкої шерсті кішки, природні фарби і пальці – це все, що було потрібно, аби розмалювати цілі хати й великі печі. Розмальовували сувеніри і предмети побуту, потім продавали їх – так і заробляли, і розвивались.
Сюжети петриківських робіт прості – це переважно природа та сцени з життя. Але, як і в кожному народному мистецтві, петриківка має свої символи.
“Петриківська мова – символічна, – каже Тамара Вакуленко. – На рушнику має бути малюнок поперек – це наше коріння, наші предки, наша основа. Пташки, які намальовані одна до одної спинками – це охоронці. Ті, які дивляться один до одного – це пара сімейна. Зверху – молода пара, яка дасть життя новому поколінню. Квітка зверху – це гніздо, родина.”
Від покоління до покоління
Під час відкриття виставки молоді майстрині дають майстер-клас з петриківського розпису.
Це студенти та випускники Дніпропетровсько художнього коледжу, де петриківку вивчають як окрему спеціальність.
Одна зала виставки наповнена роботами студентів, для яких петриківка стала фахом.
Викладач коледжу Тетяна Гарькава розповідає: “Ми постійно робимо промо-тури, щоб петриківку не забували, щоб діти хотіли тут навчатися, щоб знали, що ця спеціальність потрібна всій Україні”.
У самому селі петриківський розпис передається від покоління до покоління в родині і від покоління до покоління майстрів, починаючи від Тетяни Пати, яка перша стала визнаним майстром народної творчості. Тетяна Гарькава належить до третього покоління. Наступні покоління – це її учні.
Але від глибокої традиції сам розпис відходить. Художники шукають нові техніки і шляхи проявити себе. У них немає обмежень у палітрі, а поверхні для розпису підходять найрізноманітніші.
“Петриківка не стоїть на місці, говорить Тетяна Гарькава, її можна використовувати в інтер’єрі, в екстер’єрі, в оформленнях книжок, щоб це було цікаво.“
Міжнародний успіх
У 2013 році петриківський розпис внесли до списку всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
І до того так і зараз це народне мистецтво завжди викликає захоплення в іноземців.
“У петриківці багато позитиву. А всі люди, не залежно від національностей, тягнуться до яскравого і прекрасного.” – каже Ніна Бурневіч.
Сувеніри з візерунками у петриківському стилі ще за радянських часів та і зараз – популярний подарунок за кордон.
Зараз роботи художників петриківців беруть участь у виставках по всьому світу.
Роботи Галини Назаренко, наприклад, виставлялись у французьких галереях. В Парижі вона розмалювала будинок, де жив Ален Делон, а зараз знаходиться український культурний центр. Минулого року її роботи побачили у Нью-Йорку.
“Французи самі були здивовані, вони запросили мене заради експерименту і не очікували такого успіху. – розповідає Галина Назаренко. – А в Америці велика діаспора: вони добре знають і дуже цінують петриківку”.
Зараз пані Галина та кураторка виставки хочуть продати Мамая з гільз, щоб на виручені кошти зробити виставку петриківки на Мадейрі в Португалії.