ІНТЕРВ’Ю: Галина Назаренко: «Петриківка – це саме те, що може показати український дух, яскравість та щирість»

v_DSC_004411

 

Галина Назаренко — відома на весь світ майстриня петриківського розпису. Вона, напевне, єдиний майстер розпису, який так активно їздить по світу і пропагує наше унікальне народне мистецтво.

З пані Галиною, до відкриття її персональної онлайн виставки, ми поговорили про ключові моменти в петриківському розписі: чому петриківка — це перш за все високе мистецтво, а не сувенірка, чому петриківці не вистачає хорошого менеджера, як ставляться до петриківки в світі та ще на багато інших цікавих тем. 

Інформація про майстриню:

nazarenkoГалина Назаренко

Майстриня петриківського розпису. Захоплюється цим видом творчості з дитинства. Та й бути по-іншому не могло, бо ж народилась у славетній Петриківці. Творчості художниці притаманні самобутність і спадкоємність кращих традицій легендарних майстрів старшого покоління. Кожен твір проникнутий різнобарв’ям природи рідного краю, який створює відчуття свята.

Народилась 18.11.1968 р. в с. Петриківка, Дніпропетровської обл. Тут же зараз мешкає та творить.

1980-1984 — навчалась у Петриківський дитячій художній школі. Вчителем був Ф.С. Панко.

1984 — 1988 — навчалась у Миргородському керамічному технікумі.

1989 — поступила ученицею до експерементального цеху ДХВК (у 1998 р. перейменовано на ЦНМ «Петриківка»).

З 1990 і до сьогодні працює художником петриківського розпису.

З 2011 року прийняла участь більше ніж в 60 колективних виставках — в Україні, Америці, Канаді, Грузії, Білорусі, Кувейті, Узбекистані, Китаї, Туркменістані, Іспанії, Греції, Нідерландах…

В доробку 25 персональних виставок, 12 в Україні, 5 у Франції, 8 у Болгарії. За період творчої діяльності створила понад 1500 творів петриківського розпису

IMGP31591Вступне слово першого посла України у Франції, Юрія Кочубея, в альбомі творів майстрині.

— Пані Галино, розкажіть, будь ласка, як Ви прийшли до петриківки?

Я петриківкою займаюся все своє життя. Любов до малювання прищепила мама, яка з нами в дитинстві сідала і малювала олівцями. Напевне, вона свою нездійсненну мрію — малювати — у нас виховувала, тому і привчала, і підтримувала, і по сьогоднішній день підтримує, щоб я малювала.

До речі, нещодавно почали досліджувати історію свого родоводу і виявилося, що у нас в роду було багато художників розпису. Тому, напевне, вона десь в генах закладена, оця любов до малювання.

Потім був і піонер-клуб, і художня школа, і технікум зі спеціальністю «кераміка». А в 1989 почала працювати в «експериментальному» цеху, хоч і фабрика «Дружба» на той час ще працювала. Просто в тому році «експериментальний» зі старого приміщення перебирався в нове, і набирали нових учениць. І я якраз в ту хвилю попала.

— А як Ви прийшли до того, що маєте сьогодні?

Малювала, малювала, і настав такий час, коли зрозуміла, що ніхто тебе не буде ні пропагувати, ні рекламувати, що потрібно самій про це думати. І тоді я почала робити свої власні виставки. Я вже й не пам’ятаю, скільки в мене їх було, напевне, вже більше 25 персональних, а групові я вже й рахувати перестала. Чому потрібні виставки? По-перше, у виставкових роботах ти можеш показати себе з кращої сторони, ти розвиваєшся, і з кожною виставкою, з кожною роботою ти бачиш, що ростеш. От я дивлюся, і це не в докір нашим дівчатам, що малюють і займаються сувенірною продукцією, ну життя так склалося, але на сувенірці розвитку не здобудеш. На жаль, їм потрібно заробити. Але ж виставки — це зростання, це популяризація петриківки, і їх треба більше проводити. Буде більше виставок, будуть знати більше художників, і відрізняти справжню петриківку від тих, що малюють «під петриківку».

— Ви дуже багато подорожуєте по світу з виставками. Як взагалі в світі реагують на петриківку?

Петриківка — це, напевне, одне із тих мистецтв, коли люди або проходять мимо, або завмирають у захваті. Не буває негативних відгуків. Принаймні, на моєму творчому шляху, не було такого, щоб люди негативно ставилися до петриківки. Напевне, через буйність кольорів вона несе в собі позитив. Навіть в самих картинах і кольорах закодовані щастя, мир і сім’я. Я завжди кажу, що петриківка — це в нас щось найкраще.

d_деева 20711Фрагмент розпису хреста в церкві Святого Юрія в Києві

— Розкажіть про проект «Петриківка душа України».

На мене вийшла куратор Ніна Бурневич і запропонувала взяти участь у виставці. Перший такий проект відбувся в Грузії, в галереї «Ванда». Окрім самої виставки картин, проект включає в себе інсталяцію зі ста пташок миру. Також ми проводимо майстер-класи, розписуємо архітектурні об’єкти. В Грузії ми розписали бізнес-школу петриківським розписом. А ще презентували одяг від Любці Чернікової, яка петриківку вишиває на одязі. Після Грузії проект відкрився в Чернігові, а зараз діє в Києві аж на двох виставкових майданчиках.

— А скільки майстрів бере участь в проекті?

На даний момент шестеро майстрів — я, Наталія Малярчук, Олена Ярмолюк, Вікторія Шевченко, Ірина Кібець та Тетяна Гарькава. А також представлені роботи учеників Гарькавої. А в Грузії було три художники — я, Оленка Ярмолюк та Наталія Малярчук.

— Чи є якісь результати?

У нас є пропозиції співпраці, навіть з Франції. Але це ж тільки початок, я думаю, що далі буде ще більше пропозицій, плани у нас амбітні, хочемо повозити цей проект по світу і через мистецтво показати усім, що Україна — миролюбна країна.

— Тобто головна мета цього проекту — це мир?

Так, звісно, мир, плюс ми показуємо українське мистецтво. Петриківка — це саме те, що може показати український дух, яскравість та щирість.

— А куди проект поїде після Києва?

У планах ще Суми і Львів, а потім за кордон повеземо показувати українське мистецтво.

p_IMG_364911Картина «Синій птах» (2010 р. ств.)

— А як Ви оцінюєте сучасний стан петриківського розпису?

Розпис не стоїть на місці, він рухається. Одне — як на мою думку, не вистачає менеджменту. Менеджмент зараз — не те, що він слабкий, він ніякий. Напевне, я маю право про це говорити. Адже я багато подорожую і пропагую петриківку як в Україні, так і в світі. Отже, що перше і важливе питання — це менеджмент.
Дивіться, розписи по Україні були в кожному регіоні, але петриківському розпису більше поталанило. Просто на кожному етапі була якась людина, яка це відроджувала, піднімала і зберігала. Наприклад, Яворницький, який відкрив петриківку для світу; Статива, який відкрив першу школу розпису в Петриківці; Панко, який підійшов до петриківки з «менеджерської» сторони.

— А що ви можете сказати про центр «Петриківка»? Чи виконує він роль зберігача петриківського розпису?

На сьогодні, на жаль, ні. От свого часу Панко був справжнім менеджером. Він зміг побудувати і фабрику, і «експерементальний». І при цьому в Петриківці професія художника розпису була найбільш престижна та високооплачувана. І на сьогодні нам в Петриківці не вистачає високоякісного менеджера. А художники у нас гарні і якісні є.

— А чи має художник займатися менеджментом?

Він повинен малювати. Дивіться, я почала співпрацювати з арт-куратором Ніною Бурневич. Ви розумієте, це вже підхід європейський. Наші цього ще не розуміють, що художник має тільки малювати, і не займатися усіма організаційними питаннями. Так прийнято у Європі. Наприклад, коли ти там самостійно представляєш роботи, до тебе ставлення не дуже серйозне. А от коли представляє арт-куратор, то це вже інший, вищий рівень.

— А чи розуміють майстри цінність цього мистецтва?

Розуміють, але вони поставлені в такі рамки, що… Вони можливо і хотіли б робити виставкові роботи, але змушені вибирати, що зробити, — виставкову роботу чи сувенірку, щоб заробити якусь копійку.

— Тобто не сформувався покупець, який би віддав гроші за картини, а не за сувеніри?

В принципі, він є, але я б сказала, він не достатньо сформувався. Над цим потрібно працювати і працювати. На жаль, петриківку сприймають в першу чергу як сувенірку. А це зовсім не так. Це в радянські часи так виховали. А наше завдання сьогодні показати, що петриківка — це високе народне мистецтво, яким ми повинні пишатися.

a_DSC_018011Фрагмент розпису печі, в ресторані Щекавиця в Києві

— Які є ще проблеми в петриківці?

Проблема меценатства. Хотілося б, щоб небайдужі українці вкладали в українське мистецтво, тому що тільки через культуру ми можемо його зберегти.

— А як Ви ставитеся до того, що в петриківці розвивають туристичний напрям?

Петриківський розпис має бути прив’язаний до туризму. Але все має бути виваженим. На сьогодні не було жодного професійного «круглого» столу щодо цього питання. А потрібно щоб до цього були залучені професійні економісти, менеджери, художники, бажано — з європейським баченням. Але наші чиновники ще до цього не доросли. Я пропонувала свою допомогу, адже можу багато порадити, бо маю великий досвід і бачила, як це робиться в світі. Але я просто отримала «відмашку».

— А як Ви ставитеся до петриківської сувенірки?

До якісної я дуже добре ставлюсь. Єдине це те, що я не малюю сувенірку, за виключенням у план (Галина Назаренко офіційно працює в ЦНМ «Петриківка», і має малювати сувенірку «в план,» як і інші майстри — прим. ред.). Я вважаю, що виставкові роботи і сувенірка мають бути розмежовані, але люди до цього ще не привчені. Сувенірка нікуди не подінеться і вона потрібна. Якщо, візьмемо майбутнє, то колись поїдуть туристи, колись це буде європейське село, і всі будуть їхати на петриківський розпис, і сувенірка неминуча. Але потрібно розмежувати високе мистецтво петриківського розпису та сувенірку.

— Як Ви ставитесь до петриківки на чорному фоні?

Негативно. Тому що чорний притаманний російським розписам. І це було зроблене за радянських часів. Якщо брати темне тло для петриківки, то це має бути тло кольору скринь. Темно-зелений, синій, бордовий і охристий.

— А чого Ви ніколи не намалюєте в свої картинах?

Це негатив. Якщо щось негативне, я просто не зможу.

— Як відрізнити справжню петриківку?

По-перше, підпис. Не так-то й багато справжніх художників петриківського розпису. Подивитися на підпис та поцікавитися, чи це петриківський художник.
Щодо техніки, то в петриківці кожна квіточка, кожна ягідка має бути прикріплена до стеблинки.

c_DSC_003711Фрагмент картини «Розмова»

— Майже всі майстри говорять, що петриківка є тільки в Петриківці. Чи так це?

Коли людина захоче, вона й сама дізнається, чи то петриківка, чи ні. Але малюючи ту ж саму петриківку в якомусь іншому регіоні чи області, чи навіть за кордоном — це ж популяризація йде, на мою думку. Я не знаю, я до цього категорично не ставлюсь, швидше, позитивно. А тут, в Петриківці, цей осередок, і цей дух петриківський зберігається.

Але якщо людина професійно захоче навчатися, то вона знайде спосіб чи сюди приїхати, чи майстра знайти. У мене був випадок, коли в Києві пенсіонерка малювала петриківку, то я їй вже ледь-ледь підправляла. Я б сказала, що вона не гірше, ніж будь-який наш майстер малювала, наскільки вона сама вдосконалилась. Головне — мати бажання.

— Що Вас надихає на створення картин?

Ой, навіть не знаю, воно на різних етапах по різному. В українських піснях, в святах, в обрядах можна знайти багато гарних сюжетів. І, напевне, мені більше до вподоби сюжетні картини з українцями. А навіть, якщо я беру квіти, то відслідковую, щоб картина тематична була.

— А які у Вас є ще захоплення, окрім розпису?

Один час квітів побільше насадити, один час — вишивати, а тепер часу на те все не вистачає, бо моє захоплення ось зараз тут бігає — внук.

— Що Ви побажаєте усім українцям?

Миру, в першу чергу, бажаю. Буде мир — буде й відродження, ну і побільше наснаги.

 

Персональну онлайн-виставку майстрині можна переглянути в галереї: petrykivka.culturalspot.org

2 Comments

Add Yours

Comments are closed.