ІНТЕРВ’Ю: Мистецтвознавець Людмила Тверська: «У петриківці з’явилась рафінована майстерність»

cropped-IMG_19301.jpg

Петриківський розпис нині «уже не той», що ще півстоліття тому. Принаймні так вважає дніпропетровський мистецтвознавець, заступник директора Дніпропетровського художнього музею з наукової роботи, заслужений працівник культури України Людмила Тверська. На її переконання, на зміну наївному народному малярству приходить високий професіоналізм, водночас розпис почав втрачати притаманну йому простоту. 

Про це, а також про те, чому петриківка комерціалізується, як відрізнити справжній розпис від підробки, звідки у придніпровському селі взялися пишнохвості павичі, Людмила Тверська розповіла у невеликому інтерв’ю одному з доглядачів нашої спільноти.

2

— Людмило Володимирівно, куди наразі рухається петриківський розпис, які головні тенденції його розвитку? До чого тяжіє це мистецтво зараз — до прагнення зберегти традицію чи до експерименту?

— Справа у тому, що зараз взагалі все народне мистецтво, не тільки в Україні, а навіть у всесвітньому масштабі, переживає свої не найкращі часи. Чому? Розумієте, як це не парадоксально, але коли народний майстер починає професійно навчатись, від нього тікає головне — тікає ота простота і тепло, які завжди підживлювали творчість народних майстрів. Тобто з’являється майстерність, з’являється вміння, але зникає горіння душі…

Ми це помічаємо і в професійних художників. Знаєте, там усе залежить від темпераменту і, природно, від таланту. Якщо ти темпераментний, якщо ти талановитий — це цікаво. А якщо навіть ти вчився, ти професіонал, але в тобі цього немає, то роботи «не гріють», вони нецікаві.

От те саме і тут. Талант – він завжди талант, але зараз, окрім таланту, окрім уміння, у петриківці з’явилась та рафінована майстерність, яка іноді — я не хотіла б казати «губить» — але дещо принижує ту дивовижну теплоту і віддачу душі, котра була у старих майстрів.

— Скажіть, а якась «комерційна нотка» у петриківці зараз відчувається?

— Звичайно. А як же? Розумієте, тут хочеться добрим словом згадати ті часи, які зараз ми дещо кОпаємо ногами. Справа в тому, що народні промисли України за радянських часів — це була державна політика — підтримувались, фінансувались державою. Відповідно майстру дозволялось творити. Не просто заробляти гроші (вони заробляли, але це не було головним), а творити. Зараз же — усе на продаж. І дорікнути майстрові, що це так відбувається, не можна, тому що треба йому їсти, треба заробляти гроші. І це також, скажімо так, не те, що негатив, але деякий момент втрати того, що напрацьовувалось роками.
Уменьшить

003

— Людмило Володимирівно, а як відрізнити справжню петриківку від несправжньої?

— Ви знаєте, є таке поняття у мистецтвознавстві, як «надивленість ока». Це як «виховання» вуха у музиканта. Те саме з оком. Якщо ви довгий час дивитесь саме петриківський розпис, не підробку, а справжній розпис, ви зразу ж скажете, що це – петриківка, а це – не петриківка. Зараз є дуже багато підробок, виробів «під петриківку».

— Тобто чорний фон не є ознакою несправжньої петриківки?

— Ні. Це був фон фабрики «Дружба». Справа у тому, що її мальовки не продавались, це були суто декоративні, виставкові панно, а продавати ж щось треба було, це ж фабрика. На жаль, там було багато всього, поставленого на потік, але і там працювали хороші художники.

Так от. Продавати треба було. І першими формами для розпису стали форми з пресованої тирси. Чим можна було приховати пресовану тирсу? Чорною барвою фарбували. Потім була пластмаса, її теж фарбували чорним. Так і виник цей чорний колір. Але зрозуміло, що це не колір петриківки.

Петриківка народжувалась на білій стіні сільської хати, відтак білий колір стіни чи паперу залишається для неї типовим. Або ж дерево. Дерево — це теж теплий матеріал, живий матеріал, воно зберігає текстуру, зберігає фактуру, воно дуже близьке до рукотворності петриківки.

005

— Скажіть, будь ласка, а наскільки типовим для петриківки є зображення людей?

— Нетипове. Але, знаєте, тут теж питання е спірне. Приміром, Надія Білокінь — одна з перших петриківський майстринь, яка почала зображувати людину. Вона знайшла такий хід в цьому зображенні, що дивишся і бачиш цю органіку, це гармонійне поєднання орнаменту із образами людей. Пізніші спроби це повторити завершувались такими, знаєте, сусальними голівками, і це одразу принижувало роботу.

А ось тварини — типові, риби — типові, і все це зображується в такому, дещо фантастичному плані. Підживлювались майстри природою, але створювали ж свої, часто фантазійні образи.
Приміром, пави. Як казали у Петриківці, «наші пави». Павичі в Україні — це ж тільки Південь, тільки там вони водились. Але хтось десь колись бачив, розказував — і у Петриківці народились ось ці неймовірні пави.

— Дякуємо за розповідь.

Розмовляла Юлія Рацибарська.

2011 рік.