Уривки текстів про Петриківку з книги Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 959 с.
Петрикі́вка — селище міського типу, центр Петриківського району Дніпропетровської області, Україна.
Виникнення селища пов’язане з історією Нової Січі. Місцевість по лівобережжю Дніпра та річки Чаплинки, де тепер розташована Петриківка, входила тоді до складу земель Протовчанської козацької паланки. Власники стад і табунів, взявши в коші «білет» на право зайняття землі, засновували тут зимівники, або хутори. Саме такий хутір козака Петрика був першою оселею на місці сучасного селища. Згодом навколо цього зимівника стали осідати з родинами селяни-втікачі з Слобожанщини. Ті, хто не вступив до запорізького товариства, утворили прошарок посполитих, або «військових підданих».
Перші писемні відомості про заснування Петриківки знаходимо в документах XVIII століття. Це – клопотання кошового отамана Петра Калнишевського та військової старшини перед митрополитом київським від 20 лютого 1772 року про відкриття церкви в новому селі – Петрівці на річці Чаплинці. Сюди, на місце запорізького зимівника Петриківки, переселилися мешканці сусідньої Курилівки, зруйнованої повіддю,- всього 35 дворів сімейних козаків та 50 дворів посполитих. Уже в 1775 році тут налічувалося 203 двори та 110 бездвірних хат підсусідків; загальна кількість населення становила 2445 чоловік.
Дані реєстру 1773 року свідчать, що вже тоді майнове і соціальне розшарування мешканців Петриківки було помітним. Так, 22 заможні козаки наймали 36 робітників. Приміром, у О. Чорного працювало троє наймитів, у І. Фартушного – 4, а у С. Яловенка – навіть 5 чоловік. Використовувалася наймана праця і тяглими посполитими, але в меншій мірі. З 51 господарства 6 мали по одному наймиту. Найбіднішою частиною населення Петриківки були підсусідки, що не мали власних дворів, а жили в господарствах заможних козаків та посполитих. У 1773 році підсусідки становили 20 проц. загальної кількості мешканців села.
На цей час Петриківка стала важливим торговельним центром Протовчанської паланки, тричі на рік тут збирався ярмарок. Великим попитом у покупців користувалися вироби місцевих промислів: петриківські мальовані скрині, прикрашені барвистим розписом, килими, рядна, сукна. Вже у XVIII столітті на основі самобутнього запорізького декоративного мистецтва складався неповторний петриківський художній орнамент.
Напередодні скасування Січі до Петриківки було переведено управління Протовчанської паланки. У селі розмістили невеликий гарнізон. Із скасуванням Протовчанської паланки в Петриківку було переведено Херсонський пікінерський полк, сформований з колишніх запорізьких козаків. Сліди колишніх військових укріплень-земляних редутів – збереглися тут і досі.
У 1775 році Петриківка стала казенною державною слободою і ввійшла до Азовської губернії, а після її ліквідації в 1784 році – до складу Катеринославського намісництва. На той час у селі було 294 двори і проживало 2457 мешканців. Вони мали 18 105 десятин ріллі, 1850 десятин сіножатей та 45 десятин лісових угідь. На початку XIX ст. значна частина селян, не зачислених до розряду військових поселенців, не одержали права на користування землею і орендували її за гроші або відробіткн. Військові поселенці сплачували численні податки – земельний, однодвірний, сорокаалтиннй, семигривенний та інші. Для їх збирання та виконання інших державних повинностей сільський сход обирав виборних та десятських – по одному на кожні 10 дворів.
У першій половині XIX століття Петриківка була казенним селом, що у господарському відношенні підпорядковувалось казенній губернській палаті, а в правовому – нижньому земському суду із справником на чолі. У 1842 році в Петриківці проживало 8082 чоловіка.
За даними на 1862 рік в селі працювало 20 вітряних і 5 водяних млинів, 2 олійниці, просорушка.
Зростали місцеві кустарні промисли. Петриківські майстри славилися своїми килимами, попит на які був далеко за межами села й повіту. У Петриківці також виробляли полотна.
Щороку на початку травня відбувався великий ярмарок. У 1862 році сюди було завезено товарів на 24 900 крб., але через низьку купівельну спроможність селян продано тільки на 12 500 крб. Крім ярмарку, у селі постійно збиралися ринки, де торгували сільськогосподарськими продуктами. Розвинута була також торгівля озимим житом, ярою пшеницею, ячменем.
У 1901 році в Петриківці мешкало вже 10 359 чоловік. За переділом 1901 року подушний наділ становив 2 десятини, тобто зменшився у 2,3 раза порівняно з 1862 роком.
Через низьку купівельну спроможність більшість селян обходилася речами власного виробництва. Петриківські ткалі славилися своїми полотнами, які вироблялися майже в кожній родині і частково йшли на продаж. Петриківські сукновали виготовляли зимовий одяг – кобеняки, сіряки, юпки. Дерев’яний посуд, меблі, особливо розмальовані скрині теж були домашнього виробництва. У побуті петриківських селян величезне значення мав настінний розпис, який наслідував кращі традиції стародавнього українського мистецтва. Стіни хат прикрашалися смугами, кольоровими плямами і крапками попід стріхою. У хаті розкішно орнаментувався комин верхня частина печі. Він розписувався різноманітним рослинним і змішаним орнаментом: квітами, пташками. Настінний розпис робили, як правило, жінки з допомогою дуже простих засобів і матеріалів. Барвниками служили кольорові глини і рослинні фарби, що виготовлялися з різних трав, ягід, листя та квітів. З числа петриківських селян виділилися напівпрофесійні майстри, які розписувала сани, скрині, що йшли на продаж.
У 1936 році в селі відкрили школу декоративного розпису, призначену для відродження стародавнього мистецтва петриківського орнаменту. Композицію декоративного орнаменту в школі викладала літня селянка Т. Я. Пата, яка за свої чудові малюнки здобула в 1936 році почесне звання майстра народного мистецтва УРСР. Випускники школи працювали в різних галузях художньої промисловості України.
У 1940 році в центрі села спорудили новий Будинок культури на 400 місць. При ньому відкрився музей петриківського художнього орнаменту, працювали самодіяльні гуртки: хоровий, драматичний, народних інструментів. Книжковий фонд бібліотеки налічував у 1940 році 26 тис. примірників. На кожну сім’ю припадало в середньому по 2 передплатні видання.
З травня 1957 року Петриківка стала селищем міського типу. Вздовж рівних, обсаджених деревами вулиць стоять чепурні кам’яні будинки, криті залізом або черепицею. Особливо прикрашають селище сади – з давніх-давен розводять петриківці вишневі садки і майже не зустрінеш двору, де б навесні не було вишневого цвітіння. І не випадково, що саме тут виведено відомий за межами селища сорт вишень – «Петриківський».
В центрі Петриківки – площа, від якої бере початок головна вулиця. Тут височать двоповерхові житлові будинки, універмаг, книжковий магазин та магазин культтоварів, аптека, відділення банку, Палац культури.
Важливе значення для виховання молоді має історико-краєзнавчий музей. Багаторічна робота по вивченню історії селища, дослідження пам’яток петриківського художнього промислу,- все це дало змогу зібрати значний краєзнавчий матеріал.
Школа декоративного розпису вирощує нове покоління майстрів. Проста селянка Т. Я. Пата виявилася здібним педагогом – її учні самі вже працюють художниками на багатьох підприємствах художньої промисловості. У лютому 1964 року громадськість Петриківки і всієї України урочисто відзначила 80-річчя художниці. Ще в 1958 році при Петриківській промисловій артілі «Вільна селянка» тепер фабрика «Дружба» було відкрито цех підлакового розпису по дереву.
У 1958 році відкрився філіал дитячої художньої школи, де через 4 роки відбувся перший випуск. Всі 16 випускників – учні Ф. Панка – дістали за екзаменаційну роботу розпис шкатулок відмінні оцінки. І зараз, куди б ви не пішли в Петриківці – в школу чи Будинок культури, в бібліотеку чи контору – скрізь побачите панно або малюнок народного орнаменту. Люблять його і в Петриківці і за її межами.